Кожному, я вважаю, доводилося в житті стикатися з невдячністю замість вдячності. А що визнавати? Ось тут-то і криється секрет цього явища. Визнання … Людина, якій допомогли, повинен висловити визнання того, хто зробив послугу або допоміг, але разом з тим повинен визнати і свою слабкість, адже сильним допомога не потрібна. І тут його несвідоме встає в позу, а почуття власної гідності – на диби.

Нікому не хочеться відчувати себе слабким і неприємно згадувати про моменти своєї слабкості. Звідси і забудькуватість нагороджених милістю інших. Підсвідомо, а іноді і свідомо, людина намагається не тільки забути, але й «переписати» свою особисту історію, де він виглядає вже в іншому світлі.

Навіть якщо історія ця далека від справжніх подій, людина так бажає зберегти почуття власної гідності і своєї значущості, що через якийсь час сам починає свято вірити в написану ним красиву казку. Тільки не поспішайте стверджувати, що у вас самих немає таких «гарних казок». Згадайте хоча б відносини з батьками … Сама конфліктна ділянку нашого життя.

Батьки намагаються допомогти, але часто так незграбно, що тільки ранять самолюбство дітей. Вони впевнені, що діють на благо дітей, а самі просто забирають у них можливість самоствердитися, хай і через синці та гулі. Який батько не вигукував: – Я йому допомагав, а він … – А тебе про це просили? – Так, як же? Ми чудово знаємо, що для наших дітей краще!

А знання дітей про те, що краще для них, розтоптано батьківської впевненістю у своїй правоті з наступним очікуванням, природно, вдячності і подяки. Тільки, зневаживши почуття власної гідності іншого (навіть і власної дитини), ми отримаємо все з точністю до навпаки від очікуваного – «чорну невдячність».

Чому ж змінюється ставлення до допомагаючого? Тут ще складніше. Благодійник або допомагаючий починає асоціюватися з ситуацією, де людина виглядав загубився, приниженим або слабким. І як ви вважаєте, яку тінь кидає вся ситуація на благодійника? Він вже і не благодійник, а свідок слабкості.

Такому пощади чекати марно, як і вдячності. Ось і виходить, як в іронічній приказці: не роби людям добре, не буде тобі погано. А вам не доводилося відчувати дивне почуття небажання зустрічатися і бачити людей, які, хоч і допомагали, але були свідком вашої непривабливій безпорадності?

І що ж тепер, запитають мене, нікому не допомагати? Ну, не будемо впадати в крайності.

Перше: мабуть, слід уникати допомагати іншим, коли про це не просять. І вже точно – не нав’язувати свою допомогу з благими намірами, якими, як відомо, вистелена дорога в небажаному для нас напрямку.

По-друге, краще не завищувати рівень очікувань і не чекати подяки за скоєне, а то ці благодіяння будуть віддавати запашком корисливості.

І третє: пам’ятати, що основний інстинкт людини – не секс, а почуття власної важливості. Ми себе краще відчуваємо тоді, коли допомагаємо, чим коли цю допомогу приймаємо. Так, ще б не гріх і самим навчитися бути вдячними, а то ж навіть в молитвах люди скаржаться і просять про допомогу, висловлюючи «чорну невдячність» створившим нас силам. Тому й Бога бояться швидше, ніж висловлюють вдячність, в якій він, можливо, потребує не менше нас, а вже заслужив – точно більше.